Того дня ми зустрілися вперше.

Отак просто – в реалі.
Важко пояснити, як це сталось, адже такого взагалі статись не могло.
Мабуть, це був якийсь побічний наслідок алкогольної інтоксикації.
Вона була як завжди – прекрасна і загадкова.
В мене були давно не прані джинси і давно не стрижені нігті. А про кросівки я взагалі краще промовчу.
Привіт, кажу, як справи?
Та як завжди, відповідає, могло б бути й гірше.
Знаєш, це моя улюблена відповідь.
Знаю, ти мені за це завжди подобався.
Як і багато інших?
Як і багато інших.
Ти хоч пам’ятаєш їх усіх?
Звісно, пам’ятаю. Подивись мені в очі, бачиш?
Бачу.
Отож.
Потім ми пили багато пива.
А може вина?
Не знаю. Ми сиділи на узбіччі проспекту Науки, біля Лисогірської, дивились на вечірні вогні Доброго Шляху унизу…
Розмовляли про щось багато-багато.
Хоч взагалі мало що пам’ятаю.
Хіба як вранці вона встала з трави. Місто прокидалось. По проспекту проскреготів перший тролейбус.
Зажди, з останніх сил вигукнув я. Не йди, як я без тебе…
А ніяк, усміхнулась Вона, я знову поглянув у Її очі і зрозумів що справді ніяк.
Зрозумів, що добіса чого не сказав і так ніколи й не скажу.
Вона йшла, не обертаючись. Зникла між двох п’ятиповерхівок, за рогом гастроному.
Пити треба менше, думав я.
Лежав і дивився їй услід.
Почув як десь схлипнула хвіртка метеорологічного інституту і уявив Її там, поміж царства трав і квітів…
І заплакав…
Зрештою, яка різниця? Це все ‘дно була галюцинація, марення, «білочка» зрештою!
Втім, яка різниця? Адже Вона не пішла, вона залишилась. Як і раніше я прокидаюсь із думками про Неї і лягаю із цими думками. І кожна моя дія, кожен рух, кожна думка – це все задля Неї насправді.
Божевілля, кажете?
Погоджусь.
Саме
ТАК!