День Леоніда.

Паротяг зупинився, випустивши на платформу хмари сивого диму. "Станція Чорнобиль", - втомлено гукнула провідниця відчиняючи двері вагона. На перон почали вистрибувати пасажири: місцеві селяни з клунками, службовці, двійко лейтенантів та кілька студентів, що вертались до батьків... Чи не останнім вийшов чоловік років тридцяти із потертим чемоданом. Пасмо рідкого рудого волосся вилазило з-під сірого картуза.
В його очах світилася тривога, як і у кожної людини, що стоїть на початку великого Шляху.
Він чи не єдиний на цьому вокзальчику знав: незабаром тихе провінційне життя цього поліського містечка зміниться докорінно. З півдня приповзуть екскаватори, бульдозери та самоскиди, а з ними - тисячі робітників. Впадуть предковічні праліси, і на їх місці за кілька років постане найбільша в республіці атомна електростанція. І головним на будівництві буде він, той, кого ще зовсім нещодавно зневажливо кликали Льонькою. "Леонід Данилович" - тихо промовив він, ніби приміряючи свій новий статус.
Звісно, станція для нього лише початок. Він стане першою особою області, республіки, а може... А може і!..
Задумливо зім'яв картуза.
"Нада буде шляпу купить начальницьку", - подумав Леонід Данилович і зробив перший крок у нове життя.