23 серпня

Вранці прокидався від сонця, яке, за браком фіранок, світило просто на моє ліжко. Вибігав надвір. Рання весна, сніг щойно зійшов. Зазвичай, саме такої пори у наших краях з’влялися перші стежі німців.

Вони в’їздили в село на кількох мотоциклах розбитою одеською трасою вранці, зупинялись на кілька хвилин і щось казали в рацію. За годину-півтори центральною вулицею вже рухались колони їхніх панцерників, вантажівок та танків. Старші люди казали, що десь далеко, за Броварями, за Димеркою, а може ще далі у них “своя війна”. А Київ просто дозволив їм пересуватися нашою територією. Ще казали, що німцям заборонено вступати в контакт з місцевим населенням, тобто з нами, тому ми могли лише мовчки спстерігати як колони їхньої техніки невпинно мчать на схід. За пару тижнів німці проїздили і це був знак, що час саджати картоплю.

Восени, коли картоплю вже давно викопано, а калюжі вночі бралися тонкою кригою, німці знову з’являлися у наших краях. Це були невеликі пошарпані німецькі частини, які відступали на захід. Вони могли подовгу зупинятися в селі – тоді розцвітав бізнес, шинкарі одержували надприбутки, бо за склянку самогонки у німців можна було виторгувати від двох до п’яти єврів, залежно від якості питва та німця.

Десь у той же час у лісах з’являлися партизани.