![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
світлинка не моя. але от смітник якийсь знайомий, а гасло, колір і потчерк - то взагалі! ех...
під3мати можна тут
під3мати можна тут
- Ukraine is a sovereign state of Northeastern part of Europe, a member of the European Union. It has a highly developed industry, culture and agriculture. (...) State language Ukrainian. Russian, German and English languages are widely used. (звідсіля)
- Хочу жити в Українііі!!!
І до інших новин з нашої модної країни. От
- Відомий письменник Юрій АНДРУХОВИЧ визнав, що помилився, коли між першим і другим туром президентських виборів не кинувся агітувати за Юлію ТИМОШЕНКО.
Крім Андруха розрядився критикою нинішньої ситуації рудий президент Льоня
- 1) "А тут клепки-то не всі дома"
- 2) Кучма категорически против памятников Сталину
історичні паралелі
Dec. 15th, 2008 05:32 pmПоки ліваки всього світу гріються (бодай подумки) біля вогнищ грецьких погромів, ми пригадаємо польських шахтарів, що не жаліли свого здоров'я, а то й життя у боротьбі з "соціалістичною" диктатурою.
Цього дня 1981 року загони "громадянської міліції" почали пацифікацію шахти "Manifest Lipcowy".
Шахтарі не палили крамниць і не грабували журналістів. Вони вимагали від "народної" влади дотримання своїх прав. Проте нашім "лівим" про таке згадувати недоречно, адже спадщина Великого Совка для більшості з них досі є "священною коровою". Хулігани з буржуазних родин значно краще підходять на роль рамантишного "лівого" героя, ніж "антисовєцькі" польські пролетарі. Парадокс.
А монументи палко коханому ліваками "товарищу Леніну" першими падали якраз у робітничих містах Польщі. І це закономірно.
А ще сьогодні - восьма річниця початку "України без Кучми". Вітаю усіх побратимів.
Цього дня 1981 року загони "громадянської міліції" почали пацифікацію шахти "Manifest Lipcowy".
Шахтарі не палили крамниць і не грабували журналістів. Вони вимагали від "народної" влади дотримання своїх прав. Проте нашім "лівим" про таке згадувати недоречно, адже спадщина Великого Совка для більшості з них досі є "священною коровою". Хулігани з буржуазних родин значно краще підходять на роль рамантишного "лівого" героя, ніж "антисовєцькі" польські пролетарі. Парадокс.
А монументи палко коханому ліваками "товарищу Леніну" першими падали якраз у робітничих містах Польщі. І це закономірно.
А ще сьогодні - восьма річниця початку "України без Кучми". Вітаю усіх побратимів.
Сніг засипав вузеньку вуличку, заліплював руді (помаранчеві?) ліхтарі, розмазував пейзаж нічного міста, від якого лишались самі невиразні плямки далеких вогників. Леонід Данилович сумно зітхнув і відвернувся від вікна.
- Вітя?.. - зойкнув він. - Я не помітив, як ти...
Віктор Андрійович мовчав. Його силует зловісно закляк у освітленому периметрі відкритих дверей і нагадував якесь футуристичне зображення Кари чи Помсти, чи то ще чогось такого.
- Може, вип'єш... - злегка тремтячим голосом прошепотів Леонід Данилович.
Думки хмарами кружляли у його голові.
"А красиво все-таки. Він сам прийшов сказати мені... А за дверима вже, навєрно, чекають... Переминаються з ноги на ногу... І машина у дворі прогріває мотора..."
Віктор Андрійович зробив крок назустріч. Видно, що йому важко починати розмову.
- Леоніде Даниловичу, - мовив він якось невпевнено.
"Давай, святкуй, упивайся своєю перемогою. Ти ж, бля, тепер на коні, а я..."
- Я знаю, що Ви - антинародник.
Серце Леоніда Даниловича впало у п'ятки і розбилось на крижані скалки.
- Мені відомо про щорічні закриті зустрічі Президентів-антинародників у Біловезькій Пущі. Також мені відомо, що на останній із них разом із Вами був присутній Віктор Федорович.
Леонід Данилович тупо дивився у одну точку перед собою.
Раптом Віктор Андрійович впав на коліна і зірвався на якийсь істеричний крик.
- З вами він був... А мав бути я... Я, розумієте?!... Я все життя... Ще тоді у двітисячному хотів... Бути антинародником!!!... Чому Ви мене відштовхнули, чому?!...
- Ви просто змусили мене зробити це,- він з огидою кивнув у бік вікна.
Сльози стікали по нерівних щоках Віктора Андрійовича і падали на килим.
На душі у Леоніда Даниловича потепліло.
- Ну, Вітя, не плач... Ще не всьо, таскаць, потєряно!
Віктор Андрійович дивився повними сліз і водночас щастя очима дивився в самісіньке його серце.
Леонід Данилович поклав руку на плече Віктора Андрійовича, що продовжував стояти на колінах.
- Для початку, - мовив він тоном Учителя, - ти повинен перевершити свого попередника у чомусь символічно-антинародному.
- Може, паркан вищий поставити?! - радісно скрикнув Віктор Андрійович. Видно, ця думка була в нього приготована заздалегідь, - і щоб всю вулицю намертво перекривав!
- Непогано, - по-батьківськи, - посміхнувся Леонід Данилович. - І до того ж - з гострими кінцями!
- Вітя?.. - зойкнув він. - Я не помітив, як ти...
Віктор Андрійович мовчав. Його силует зловісно закляк у освітленому периметрі відкритих дверей і нагадував якесь футуристичне зображення Кари чи Помсти, чи то ще чогось такого.
- Може, вип'єш... - злегка тремтячим голосом прошепотів Леонід Данилович.
Думки хмарами кружляли у його голові.
"А красиво все-таки. Він сам прийшов сказати мені... А за дверима вже, навєрно, чекають... Переминаються з ноги на ногу... І машина у дворі прогріває мотора..."
Віктор Андрійович зробив крок назустріч. Видно, що йому важко починати розмову.
- Леоніде Даниловичу, - мовив він якось невпевнено.
"Давай, святкуй, упивайся своєю перемогою. Ти ж, бля, тепер на коні, а я..."
- Я знаю, що Ви - антинародник.
Серце Леоніда Даниловича впало у п'ятки і розбилось на крижані скалки.
- Мені відомо про щорічні закриті зустрічі Президентів-антинародників у Біловезькій Пущі. Також мені відомо, що на останній із них разом із Вами був присутній Віктор Федорович.
Леонід Данилович тупо дивився у одну точку перед собою.
Раптом Віктор Андрійович впав на коліна і зірвався на якийсь істеричний крик.
- З вами він був... А мав бути я... Я, розумієте?!... Я все життя... Ще тоді у двітисячному хотів... Бути антинародником!!!... Чому Ви мене відштовхнули, чому?!...
- Ви просто змусили мене зробити це,- він з огидою кивнув у бік вікна.
Сльози стікали по нерівних щоках Віктора Андрійовича і падали на килим.
На душі у Леоніда Даниловича потепліло.
- Ну, Вітя, не плач... Ще не всьо, таскаць, потєряно!
Віктор Андрійович дивився повними сліз і водночас щастя очима дивився в самісіньке його серце.
Леонід Данилович поклав руку на плече Віктора Андрійовича, що продовжував стояти на колінах.
- Для початку, - мовив він тоном Учителя, - ти повинен перевершити свого попередника у чомусь символічно-антинародному.
- Може, паркан вищий поставити?! - радісно скрикнув Віктор Андрійович. Видно, ця думка була в нього приготована заздалегідь, - і щоб всю вулицю намертво перекривав!
- Непогано, - по-батьківськи, - посміхнувся Леонід Данилович. - І до того ж - з гострими кінцями!
